Отримуйте інформацію лише з офіційних джерел
Єдиний Контакт-центр судової влади України 044 207-35-46
Довіра — поняття, настільки часто вживане в політичних та правових дискусіях, що ми часом забуваємо його істинну силу. І звикли сприймати довіру до суду лише як відповідальність і прагнення самих судів. Однак довіра до судової влади — це насамперед питання до суспільства, адже вона не повинна аплодувати результату, бути легковажною симпатією чи емоцією. Це найвищий ступінь відповідальності громадян перед власною державою:
Попри низький відсоток загальної довіри громадян до судової влади згідно з соціологічними дослідженнями, громадяни і юридичні особи для вирішення правових конфліктів різних видів бажають отримати правосуддя, дуже неактивно звертаючись до альтернативних способів вирішення спорів. Навіть у кримінальних провадженнях, де участь підозрюваного, обвинуваченого по суті є примусовою, чесні сумніви у неупередженості складу суду є виключенням, переважно учасники довіряють суду, який визначений для розгляду кримінального провадження. В цьому, власне, полягає парадокс довіри: в кожному конкретному випадку неупередженість суду не ставиться під сумнів і учасники довіряють суду, проте у сукупності загальний рівень довіри до правосуддя залишає бажати кращого. Цей парадокс має своє пояснення — довіряти суду в умовах суспільного запиту на справедливість (нерідко досить специфічного запиту) непопулярно.
Адже довірити суду вирішення спору — означає визнати:
Та це надзвичайно складна і відповідальна форма зрілості. І значно легше зробити навпаки — декларувати недовіру суду, ніж визнати цю відповідальність і зрілість. Простіше сказати «Я не довіряю суду», ніж визнати, що правосуддя може бути не таким, як мені хочеться. Легше критикувати суддів, ніж погодитися, що не кожне рішення повинно збігатися з власним уявленням про справедливість. Зручніше проголошувати недовіру, ніж приймати відповідальність за державу, яку слід будувати разом, а не лише спостерігати збоку.
Показна недовіра — особливо «трендова» в суспільствах, що переживають трансформацію. Вона дає відчуття правильності без обов’язку і стає зручним виправданням безвідповідальності: якщо я не довіряю суду я не мушу приймати його рішення, не повинен аналізувати факти, я не маю співвідносити свої очікування з реальністю. Ця демонстрація недовіри дозволяє зберегти моральну перевагу без хоча б якоїсь внутрішньої роботи — не потрібно розрізняти докази, думати категоріями процесу, поважати презумпцію невинуватості та інші гарантії, приймати складність процедур, і необхідність ретельності дослідження матеріалів. Адже довіра — це складність, а недовіра — персональний комфорт.
І тому коли суспільство каже: «Ми вам не довіряємо», воно несвідомо каже: «Ми не готові нести відповідальність за те, що судовий процес — це не шоу, битва емоцій, реванш чи розправа. Ми не готові прийняти, що правосуддя — це завжди компроміс між нашими очікуваннями та законом». І саме тому довіра до суду — це акт суспільної зрілості. Тому що вона вимагає поступитися власною емоційною правдою на користь правової істини. І ця зрілість суспільства проявляється не тоді, коли воно аплодує «правильним» рішенням, а тоді, коли воно зберігає повагу до тих рішень, які не збігаються з його інтуїцією.
Отже, коли ми говоримо про довіру, ми маємо бути готовими дорослішати разом із судом: вчитися розрізняти мотиви й маніпуляції, закон і емоцію, процес і пропаганду. І ми маємо бути сміливими дозволити суду бути незалежним, навіть коли ця незалежність не збігається з нашими побажаннями.
Ми часто хочемо від суду катарсису: швидкого очищення, переможців і переможених, ефектних сцен, яскравих заголовків. Право ж говорить іншим голосом — повільним, іноді незручним і завжди стриманим. Воно не запитує, що ми відчуваємо, а вимагає доказів, дотримання процедур і забезпечення гарантій. Тут виникає точка болю: довіра до суду — це довіра до процесу, навіть коли результат не співпадає з очікуванням.
Є ще один вимір, про який ми маємо говорити чесно, — недовіра стала бізнесом. Суспільна недовіра стала товаром; її комерціалізують, множать і продають у пакетиках впливу. Недовіра до судів використовується як інструмент тиску, технологія дискредитації, механізм затягування процесів, аргумент для уникнення відповідальності. І це вже не просто скепсис людей — це індустрія, що живиться від руйнування легітимності правосуддя.
Коли сторона не має аргументів, вона не просто оскаржує рішення, вона атакує інституцію: не «рішення несправедливе», а «суд залежний» — риторика, яка дозволяє не доводити, а підміняти факти шумом. Цей шум зручний, він перетворює процесуальну поразку на політичну заяву, він переводить юридичну відповідальність в площину «переслідування». У цій грі недовіра стає захистом для недобросовісної сторони, аргументом для затягування проваджень, інформаційною валютою для медіа-ринку. Це вже не природний елемент публічної дискусії, а технологія впливу. Коли особи, які не мають ані належних знань, ані професійного досвіду, ані доступу до матеріалів конкретних проваджень, на замовлення учасників справ оцінюють діяльність суддів із десятирічним і навіть двадцятирічним стажем роботи у сфері права, — це точно не про академічну свободу чи громадський контроль. Особливо якщо такі дії подаються під риторикою «міжнародної діяльності» із забезпечення верховенства права та прав людини. Це небезпечний перекос, у якому форма підміняє зміст, а авторитет правосуддя стає об’єктом маніпулятивного конструювання сумніву.
Ключове спостереження: чим сильніша інституція — тим дорожче коштує її дискредитація. Саме тому Вищий антикорупційний суд від початку своєї діяльності став мішенню такої технології. Це болюча точка системи, бо він зачіпає інтереси, які звикли бути недоторканними. Тому в публічному просторі розігрується сценарій: якщо не можна перемогти доказами і аргументами — нищимо довіру до суду.
Однак давайте будемо чесними: недовіра, побудована як технологія, — це інструмент слабких аргументів, а не справжніх цінностей. І найбільшим парадоксом є те, що ця стратегія працює лише тоді, коли суспільство бере її на віру, не намагаючись розпізнати суть; вона точно не про справедливість, а про незрілість і уникнення відповідальності. Тому боротьба за довіру — це не боротьба за популярність, а битва за те, щоб недовіра перестала бути товаром. Щоб її знову обґрунтовували фактами, а не гонорарами «експертів» і пропагандою.
