«Злочини проти міжнародного права вчиняються людьми, а не абстрактними суб’єктами, і лише покарання винних забезпечує справедливість» – ці слова з вироку Нюрнберзького трибуналу стали лейтмотивом виступу судді Великої Палати Верховного Суду Лева Кишакевича на XVI Kyiv criminal law forum. Суддя наголосив, що забезпечення єдності судової практики та покарання кожного винного у скоєних злочинах є головним завданням Великої Палати Верховного Суду, особливо в час війни.

У своєму виступі Лев Кишакевич відзначив, що всі судді Великої Палати працюють як єдиний колегіальний орган, покликаний забезпечити юридичну визначеність та прогнозованість у правозастосуванні. Це набуває особливого значення сьогодні, коли питання про покарання за кримінальні правопорушення, скоєні під час війни, стало одним із найгостріших у суспільно-правовому просторі.

Вагомим є рішення Великої Палати ВС від 28 лютого 2024 року, у якому роз’яснено співвідношення норм КК України, що визначають злочини проти миру, безпеки людства та порядку ведення війни. Це рішення поклало край розбіжностям у практиці та забезпечило єдиний підхід до застосування норм про покарання за воєнну агресію, співучасть у таких діяннях, порушення законів і звичаїв війни. Суд роз’яснив, що суб’єкт такого злочину – це особа, яка має владу або можливість впливати на прийняття рішень, що визначають характер та напрям збройних дій.

Не менш принциповими стали висновки Великої Палати ВС про співвіднесеність норм національного й міжнародного права. Суд роз’яснив, що для покарання за злочини проти миру та безпеки людства зовсім не обов’язкова офіційно проголошена агресія. Важливі лише об’єктивно встановлені обставини, що свідчать про застосування сили і порушують міжнародно-правовий порядок. Водночас зазначено, що всі такі питання слід розглядати з урахуванням норм міжнародного гуманітарного права, зокрема Женевських конвенцій.

Суд роз’яснив також питання про застосування спеціального судового провадження (in absentia), забезпечивши можливість притягнення до кримінальної відповідальності осіб, що переховуються на тимчасово окупованих територіях або на території держави-агресора. Суд покликався на практику ЄСПЛ, зокрема на справу «Санадер проти Хорватії», яка легітимує такий розгляд при забезпеченні права на справедливий суд.

Показовими стали висновки Великої Палати ВС і з питання щодо співвіднесення складів злочинів. Суд зазначив, що всі діяння, скоєні під час збройного конфлікту і ті, що містять ознаки порушень законів і звичаїв війни, покриваються нормою ст. 438 КК України та не потребують додаткової правової кваліфікації за іншими нормами. Це забезпечує точну юридичну кваліфікацію кожного такого діяння і покарання винних.

Не обійшла Велика Палата ВС й питання стосовно співучасті у злочинах і розмежування колаборації, співпраці з окупаційною адміністрацією та державної зради. Суд роз’яснив, що співучасть слід розуміти як діяльність, що допомагає іншій стороні скоювати злочини, а колабораціонізм – як співпрацю з окупаційною адміністрацією на тимчасово окупованій території. Це допомагає забезпечити точну юридичну характеристику кожного такого діяння та покарання, співмірне з провиною.  

Ґрунтовно було розглянуто питання про застосування норм кримінального процесуального законодавства при укладанні та судовому розгляді угод про визнання винуватості. Суддя Верховного Суду у Касаційному кримінальному суді Сергій Фомін звернувся до питання щодо забезпечення виконання ухвал слідчих суддів і наголосив на існуванні системних проблем із реалізацією таких рішень, що стає джерелом юридичної невизначеності та порушує принцип верховенства права.

Говорячи про угоди про визнання винуватості, він зазначив, що головною метою їх запровадження є забезпечення принципу процесуальної економії, а саме процесуальне спрощення розгляду кримінальних проваджень, зменшення навантаження на органи досудового розслідування та суд (суддю), витрат на ведення процесу, а також задоволення інтересів сторін, наприклад забезпечення потерпілому права на швидке і повне відшкодування заподіяної шкоди, а щодо обвинуваченого – звільнення від покарання, уникнення невизначеності щодо покарання в суді, у деяких випадках застосування до нього альтернативного покарання або його зниження.

Укладаючи угоду про визнання винуватості, особа беззастережно визнає свою вину і погоджується на призначення узгодженого покарання, відмовляючись, таким чином, від права на судовий розгляд своєї справи, під час якого прокурор повинен довести вину особи.   

Водночас Сергій Фомін звернув увагу на деякі практики, що ставлять під сумнів справедливість такого порядку. Він розповів про ситуації, коли після досягнення згоди між обвинуваченим та прокурором останній раптово відмовляється від раніше підписаної угоди на стадії підготовчого провадження, внаслідок чого обвинувачений потрапляє в  стан правової невизначеності.

Суддя зазначив, що єдиною умовою, яка перешкоджає суду перейти до розгляду угоди про визнання винуватості, є заява сторони угоди про застосування до неї насильства, примусу, погроз, обіцянок чи дії будь-яких інших обставин, ніж ті, що передбачені в угоді, що з поданого прокурором клопотання не вбачається.

Перевірка відповідності угоди чинному законодавству є прерогативою суду. Тільки суд під час розгляду кримінального провадження на підставі угоди вирішує, чи не суперечать умови угоди вимогам КПК України та/або закону, в тому числі чи не допущена неправильна правова кваліфікація кримінального правопорушення, яке є більш тяжким, ніж те, щодо якого передбачена можливість укладення угоди; чи відповідають умови угоди інтересам суспільства; чи не суперечать умови угоди правам, свободам чи інтересам сторін або інших осіб; чи не існують обґрунтовані підстави вважати, що укладення угоди не було добровільним; чи вбачається неможливість виконання обвинуваченим взятих на себе за угодою зобов’язань; чи є фактичні підстави для визнання винуватості.

При цьому, відповідно до п. 2 ч. 4 ст. 394 КПК України, прокурор може оскаржити вирок суду першої інстанції на підставі угоди про визнання винуватості  виключно з підстав: призначення судом покарання, менш суворого, ніж узгоджене сторонами угоди, та затвердження судом угоди у провадженні, в якому згідно із ч. 4 ст. 469 КПК України угода не може бути укладена.

Описані вище практики, на переконання судді, можуть спаплюжити саму ідею компромісного судочинства, підірвати довіру з боку обвинувачених до органу, який виступає від імені держави, у зв’язку з його недоговороспроможністю. 

Така «технологія», на думку Сергія Фоміна, суперечить моральним засадам кримінального судочинства, оскільки особа, яка беззастережно визнає вину та, укладаючи угоду з прокурором, відмовляється від права на судовий розгляд своєї справи, повинна мати законне сподівання, принаймні на розгляд такої угоди судом, а не бути введеною в оману стороною обвинувачення.

Наостанок суддя наголосив на тому, що всі ці питання потребують ґрунтовного аналізу й покращень на рівні законодавства та практики, щоб забезпечити справедливість, прогнозованість і юридичну визначеність у кримінальному процесі.

Захід організувала Асоціація адвокатів України.

Фото надали організатори.

Верховний Суд